Доля катів і жертв Голокосту: чи було покарано зло? 27.01.2026 21:45 Укрінформ Кого і яким чином наздогнала розплата після Освенцима – і чому вона була неповною
27 січня вояки 1-го Українського фронту визволили бранців Аушвіц-Біркенау (Освенцима) – одного з найбільш жахливих нацистських таборів, де протягом кількох років масово винищували людей. Ця дата нещодавно стала Днем вшанування пам’яті жертв Голокосту.
СС У ПАНІЦІ
Звільнення принесло жадану волю. Не всі її дочекалися. Хтось помер від недуг, голоду і знесилення, когось нацисти вбили або заздалегідь відіслали далі. Відомо, що у другій половині 1944 року тільки з Освенцима евакуювали близько 100 тисяч ув’язнених. Їх перевозили на захід, в інші табори, подалі від лінії фронту, що грізно і стрімко наближався. Найвище керівництво табору намагалося максимально приховати сліди злочинів та уникнути повторення неприємної ситуації, коли газові камери в Майданеку дісталися радянській армії фактично неушкодженими. Чи то через наївність, чи через акуратність, есесівці рятували устаткування крематоріїв – його ретельно демонтували, пакували і відправляли на захід, до таємного сховища поблизу Маутхаузена, – сподіваючись, що воно знову знадобиться.
«Безлад. СС в паніці», – нашкрябали в’язні Освенцима за кілька діб до визволення. Охорона шалено кидалася по табору, знищувала документи, нашвидкуруч збирала майно та готувалася до втечі.
ЗАГИНУТИ ЗА П’ЯТЬ ХВИЛИН ДО ВОЛІ
Більша частина охорони покинула табір ще 20 – 21 січня, тож в’язні, ті, хто вижив, хто не був відправлений на марш смерті, окрилені такою омріяною і неймовірно близькою волею, намагалися брати життя табору під свій контроль і навіть якось святкувати. Проте виявилося, що це передчасна радість. Радянського військовополоненого, який знайшовши бляшанку пива та зброю, почав стріляти від радості у зоряне зимове небо Бжезинки (Біркенау), розстріляв німецький патруль. Так само розстріляли і групу французьких в’язнів, котрі у пошуках їжі проникли до есесівської їдальні. Але деякі все ж таки дочекалися звільнення. «Ми обіймали та цілували наших визволителів. Ми ридали від щастя, ми були врятовані», – розповідав Отто Волькен, в’язень Бжезинки.
ПОБАЖАННЯ ЩАСЛИВОГО НОВОГО РОКУ
Передбачаючи кінець, деякі охоронці концтаборів починали показувати «гуманність». Вони вдавали, що нібито завжди співчували в’язням і не поділяли людиноненависницьких поглядів вищого керівництва. Серед них зростало відчуття приреченості. «Вас скоро звільнять. А ось нам доведеться зле. Нас вбиватимуть без жалю», – казали охоронці концтаборів СС у Клоозі, влітку 1944 року, після висадки англо-американських військ у Франції та масованого наступу Червоної Армії на Сході. Навіть у Заксенхаузені, над входом перестали підіймати нацистський прапор. А охоронець із філії Флоссенбюрга звернувся до єврейського в’язня з проханням, аби той «помолився за перемогу німецької зброї». Як згадував в’язень Освенцима Елі Арон Коен, голландський лікар, автор однієї з перших наукових медичних робіт, присвячених психології концтабору, нацистський охоронець, посміхаючись, сказав йому наприкінці 1944 року: «Бажаю вам всього найкращого в наступному році! У новому році я, швидше за все, опинюся на твоєму місці, а ти – на моєму…»
КАТИ. ЖИТИ, викручуватися ТА МІМІКРУВАТИ
Доля тих, хто ще вчора зосереджував у власних руках максимум влади, хто міг вбити, знищити – складалася по-різному. Дехто зумів підробити документи і втекти через океан до Америки, як от зловісний доктор Йозеф Менгеле. Він знайшов притулок спочатку в Аргентині, а потім у Бразилії. В 1967 році Менгеле помер на пляжі Сан-Паулу. Ці 35 повоєнних років навряд чи можна назвати найжахливішими в його житті. Хоча, звісно, вони були помножені на дуже високий коефіцієнт страху бути викритим «Моссадом».
Когось зловили та судили, зокрема на Нюрнберзькому процесі. Інших – під час менших судових процесів. 2 квітня 1947 року трибунал засудив коменданта Освенцима Рудольфа Гесса, якого за рік до того на одній із ферм вистежили англійці. Його повісили на ешафоті посеред плацу табору. Того самого, який він майже сім років тому взявся створювати з таким завзяттям.
Більшість есесівців відкидали будь-які звинувачення. Вони або стверджували, що не знали про масові страти людей або доводили, що нічого поганого в системі концентраційних таборів не було. «Дахау був зразковим концтабором», – заявив комендант табору Мартін Вайс. «Померти за батьківщину – велика честь», – написав він у прощальній записці малолітнім синам.
Садист Отто Молль, начальник крематорію в Бжезинці, запевняв, що він був… звичайним садівником. Лише поодинокі визнавали провину. Наприклад, Ганс Аумаєр, колишній начальник охорони Освенцима. Заарештований у червні 1945 року в Норвегії, він надав досить детальний опис Голокосту, розповідав про злочини СС, зокрема й про щоденні знищення євреїв. У 1947 році його судив польський суд і Аумаєр зізнався в жорстокому поводженні з в’язнями.
Сотні есесівських злочинців, причетних до масового винищення людей у концтаборах, були покарані. Але тисячам вдалося уникнути розплати. Чому? На це вплинуло кілька факторів: відсутність юридичних прецедентів, нестача персоналу, ресурсів і часу.
АВСТРІЯ: ЗАБУТИ… МАЙЖЕ ВСЕ
Дещо іншим було ставлення до нацистів, причетних до злочинної діяльності концтаборів в Австрії. Політична еліта країни вибудувала міф про Австрію як про першу жертву нацистської Німеччини, тому всіляко уникала навіть згадування про травматичне історичне минуле. Коли в 1972 році відбувся судовий процес над двома есесівськими архітекторами, авторами проєктів комплексу газових камер і крематорію в Бжезинці, їх визнали невинними і навіть… потерпілими. Так злочин перетворювався на професійну помилку, а кат – на жертву обставин.
Британський актор Дірк Богард, який брав участь у зйомках «Нічного портьє» в 1974 році в Австрії, був вражений реакцією публіки на його появу в есесівській формі: йому усміхались і навіть аплодували. До речі, фільм Ліліани Кавані викликав гнівну реакцію багатьох колишніх в’язнів нацистських концтаборів – його сприйняли як відверту зневагу над пам’яттю жертв Голокосту.
Помста – одне з найсильніших почуттів. Іноді вона навіть допомагає вижити. Відомі випадки, коли звільнені вчорашні в’язні влаштовували жорстокі самосуди над своїми колишніми охоронцями. У Дахау американські вояки стали свідками того, як вкрай виснажений в’язень, що ледве тримався на ногах, справляв малу нужду на обличчя вбитого німецького охоронця.
ЖЕРТВИ. ВИЖИТИ, А ПОТІМ… ЖИТИ
Багатьом вчорашнім в’язням нікуди було повертатися. Ані дому, ані сім’ї. Всі близькі назавжди зникли в концтаборах – чорних вирвах смерті. Ліна Стумахін, яка пережила пекло в декількох нацистських таборах смерті, повернулася після звільнення із Саксонії в рідну Польщу. То було тяжке повернення – жінка ледве пересувалася на набряклих ногах. В Закопане до війни в неї була родина, власний будинок; вони тримали невеличку крамничку. Але ні будинку, ні чоловіка, ні дітей вона не побачила. На місці їхнього будинку паслися чужі кози. Те, що допомагало їй вижити в концтаборах, виявилося ілюзією.
Від місцевої влади марно було сподіватися на допомогу. Разом зі знищенням євреїв нацисти знищили й традиційну єврейську культуру. Вціліле майно жертв Голокосту було зазвичай розграбоване місцевим населенням і повернути його було неможливо. Хтось опинявся в таборах для переміщених осіб і перебував там до початку 1950-х років. Найважче було дітям, які побували в концентраційних таборах, дивом вижили, але втратили батьків. Одним із таких дітей був Томас Бюргенталь. Він знаний як одна з наймолодших жертв Голокосту, яка вижила в таких місцях, як Освенцим і Заксенхаузен. Щоправда, йому неймовірно пощастило, адже вижив не тільки він сам, але і його мати, яка пережила пекло Освенцима і Равенсбрюка. В 1946-му вони зустрілись у Геттінгені. В 17 років Том Бюргенталь переїхав до Нью-Йорка. В США він зробив блискучу юридичну кар’єру, кульмінацією якої стало призначення суддею Міжнародного суду ООН. Однак, де б вони не жили, якими б успішними людьми не стали, колишні в’язні не могли забути минуле. «Одного разу потрапивши туди, вирватися вже неможливо», – писав Ойген Когон, німецький соціолог і політолог, автор відомої праці «Есесівська держава: система німецьких концтаборів».
Важко було тим, хто пережив жорстокі тортури, знущання. «Двадцять два роки потому, я все ще розгойдуюся на вивернутих руках над підлогою», – напише Жак Амері – учасник руху Опору, в’язень нацистського концтабору. В жовтні 1978 року він наклав на себе руки, не витримавши тиску минулого. Тисячі чоловіків і жінок не в силах були забути те, що вони перенесли, що бачили і що іноді робили в нацистських концтаборах. Міклош Ніслі – угорський лікар-єврей, в’язень Освенцима, член так званої зондеркоманди, був змушений асистувати доктору Менгеле. Після звільнення він заприсягнувся, що ніколи в житті не візьме в руки скальпель. Багатьох мучило відчуття безпорадності та гіркої провини за те, що вони вижили, а інші – загинули. До всього додавалося важке повоєнне життя 50-60-х років і відсутність психіатричної допомоги. Залишитися сам на сам з таким катастрофічним досвідом було вкрай важко і небезпечно.
Багато хто долучився до поширення правди про Голокост, про жахіття концтаборів, а також гідного вшанування пам’яті жертв. Втім, спочатку цей процес йшов доволі важко. Після закінчення війни в Європі друкувалися десятки свідчень про перебування в нацистських таборах. Але їх не дуже охоче купували. Повоєнні суспільства не хотіли слухати та читати про те, що відбулося вчора, про біль і страждання. Коли мізерним тиражем вийшла друком (з другої спроби) «Чи людина це?» Прімо Леві – книжку мало хто купував. Лише через покоління в Європі виник інтерес до мемуарів жертв Голокосту.
Зло не завжди отримує вирок. Історія Освенцима це довела. Частина катів була покарана, але повної розплати не сталося. Натомість жертви понесли на собі тягар пам’яті – інколи важчий за фізичне виживання. Як зауважив Вінфрід Георг Зебальд в есеї «Очима нічного птаха», присвяченому Жану Амері, «Жертва одного разу – жертва назавжди». Можливо, саме тому головним питанням після Голокосту стало не лише питання «хто винен», а й «чи здатний світ пам’ятати». Бо там, де пам’ять зникає, зло завжди отримує шанс повернутися.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: uk.wikipedia.
Голокост Війна Євреї Нацизм