ДАП: війна, що триває й досі 20.01.2026 11:33 Укрінформ Їх зазвичай іменують «кіборгами», хоча вони були звичайними людьми, котрі стали солдатами
Одинадцять літ тому останні оборонці Донецького аеровокзалу власною кров’ю навічно зафіксували в хроніках України трагічні абзаци фіналу новітнього національного епосу — героїчної саги про «кіборгів».
Ця оповідь — про них.
На чергову річницю вшанування захисників Донецької авіабази, Укрінформу випала нагода поговорити з тими, кому в останні дні оборони ДАПу випало вистояти, залишитися живими та надати майбутньому поколінню українських воїнів час, аби підготуватися до 24 лютого 2022 року.
ЩОБ УНИКНУТИ НЕПОТРІБНИХ ВТРАТ
У Донецький аеропорт їхня зміна позицій розпочалася 30 грудня 2014 року, напередодні новорічного свята. Добиратися з Водяного в ДАП другій групі восьмої роти третього батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади довелося через «контроль» на ворожому пункті пропуску.
Це була принизлива процедура, на яку українське командування дало згоду, аби уникнути надмірних втрат під час так званого «новорічного затишшя».
Блокпост сепаратисти організували на мосту по дорозі з Авдіївки на Спартак. По обидва боки траси – вкопаний ворожий БТР, місця снайперів, кулеметні гнізда: колона українських вантажівок – як на відкритій місцевості, під прицілом, наче на полігоні. Зупинка за сигналом, і до машин із десантниками зухвало підходять «ополченці», починається інспекція дотримання «домовленностей».
– Цю ситуацію, напевно, складно пояснити хлопцям, котрі зараз перебувають на передовій. Однак такою була наша війна. Довелося стиснути зуби, стримати гнів і виконати наказ: здійснити ротацію без жертв, не прориваючись до аеропорту під вогнем і не провокуючи бойовиків. – Пригадує свій в’їзд у новий термінал Андрій Ліснічук, позивний «Лісник», на той час командир аеромобільного відділення, один із тих, хто тоді їхав у новий термінал на заміну товаришам.
Десантники 8 роти 3-го батальйону 80 оаембр до ротації в аеропорт.
Згідно з угодою, укладеною з днрівцями, кожен десантник міг мати з собою патронів не більше ніж на три магазини до особистої зброї, із них у спорядженому стані – лише один.
Решту амуніції, щоб було з чим воювати згодом, хлопці, транспортуючи, заховали у дровах і в «запасках» вантажівок, на яких в’їжджали в аеропорт. Вже в терміналі ці колеса бійці розібрали, і гарнізон отримав додатковий боєкомплект.
– Сепари відбирали все, що могли знайти із «забороненого», навіть підствольники. Обшукували особисті речі, нишпорили в наших рюкзаках і сумках. Дивом у суперечці з кимось із «їхніх» мені вдалося відстояти свій тепловізор – на той час досить коштовну й дефіцитну річ. Психологічно це було важко. – Розповідає колишній командир десантників.
Андрій зазначає, що бачити задоволені обличчя «сепарів» і росіян було неприємно. Сил не зірватися й не набити їм морди давало лише усвідомлення того, що на авіабазі заміни й повернення на «велику землю» чекають побратими – поранені, живі, і «на щиті»…
НОВИЙ РІК НА «ПОЗИТИВІ»
У новому терміналі ДАПу, куди врешті-решт дісталася їхня рота, «Лісникові» дістався пост «Позитив», на другому поверсі вже частково зруйнованого приміщення.
Значну частину поверху контролювали бойовики, тому «Позитив» залишався останньою українською позицією, яка не давала сепаратистам неочікувано атакувати оборонців нового терміналу згори.
Позиція виходила вікнами на західний бік авіабази, цвинтар, монастир і вежу. Для багатьох вона закарбувалася в пам’яті тим, що в мирний час на поверсі знаходився дорогий автосалон, і коли у травні 2014-го, в аеропорту почалися бої, шикарний «Порше Кайєн», який стояв на оглядовому майданчику, власники салону вивезти не ризикнули.
Автомобіль так і залишився стояти в самому центрі запеклих боїв і став своєрідною «місцевою визначною пам’яткою». Коли її вперше побачив «Лісник», про колись елітну автівку нагадували тільки обвуглені металеві залишки…
Новорічне вітання-2015 від «Лісника»
Автосалон був важливою зоною в обороні терміналу, оскільки через нього та шахту ліфта «сепари» могли пролізти на перший поверх, ближче до головних позицій захисників.
– Як пройшла новорічна ніч, я не пам’ятаю. Якось не зафіксувалося у спогадах, яка з них була новорічною. Звернення Президента нам не транслювали, а куранти з «того» боку для нас також не «цокали», – іронізує Андрій. – Хлопці, котрі пам’ятають ту ніч, кажуть, що не надто стріляли. Так, обмінялися з ворогом кількома чергами салютів…
Перші втрати ротації трапилися в перший день нового року. Від пострілу ворожого ВОГа, загинув гранатометник Любомир Подфедько, кілька побратимів дістали поранення.
Про два тижні ротації Андрій має обривчасті згадки. Запам’ятався жахливий холод – мороз до мінус тридцяти, який згодом змінила відлига й вогкість, що пронизувала до кісток, проймаючи наскрізь кожну клітину тіла. А ще – короткі відрізки денного світла, і швидкі, густі зимові сутінки, темрява й нічна тиша, до якої прислухаєшся, навіть дрімаючи та реагуючи на кожен шурхіт.
Згодом із «Позитиву» Андрій перейшов на командно-спостережний пункт поверхом нижче.
Бар нового терміналу: чай, кава, капучіно…
Перед його очима й досі – калейдоскоп ворожих атак, коли відстані вогневого контакту вимірюються десятком кроків, обстріли з «Градів», важкої артилерії і танків, впритул. Замерзла бетонна підлога, всіяна уламками битого скла і гіпсокартону, осколками стін, гільзами, залишками металопрофілю і бляшанками цинків із-під патронів. І нестача звичайної питної води, яка замерзала, перетворювалася на лід, її розтоплювали, й пили вже підігрітою – як чай чи каву. У пам’яті все це закарбувалося без дат і часових прив’язок, як суцільний, без жодного абзацу текст сюжету нескінченної сюрреалістичної п’єси.
Старшина Віталій Гнатенко. Водяне, листопад 2014 року.
БРОНЯ, «БІЗОН» І МЕХВОДІЇ
14 січня за першою групою їхньої ротації приїхали декілька МТ-ЛБ батальйону. Місця в машинах для всіх не вистачало, тому першими на «велику землю» вирушили поранені й ті, хто провів в аеропорту більше двох тижнів. Андрій, а з ним ще дванадцять десантників його роти залишилися на позиціях, разом із підкріпленням, чекаючи своєї черги на евакуацію.
Квиток лейтенанта Ліснічука на рейс додому. «Виліт» затримали на дві доби…
– Поглядом ми проводжали «броню», котра у Водяне поверталася «дорогою смерті» під жорстоким обстрілом. Поки вони їхали, ворог гатив із «Градів» по злітній смузі невпинно, – згадує Андрій. – Те, що хлопці проскочили ті декілька кілометрів і не загинули, – справжнє диво.
14 січня, Піски. Ті, хто повернуся того дня з нового терміналу.
Насправді ж їх врятувало не диво, а відвага й вміння мехводіїв МТ-ЛБ.
Ці легкоброньовані тягачі дісталися їхньому батальйону «в додаток» – як незареєстрована техніка. Сформований у липні 2014 року на базі 80-ї окремої аеромобільної бригади, третій батальйон на сто відсотків був укомплектований мобілізованими. Техніку отримали не найкращу – 37 БТР-70. Тому, порівнюючи зі старими бронетранспортерами, маневрені, спритні «емтеелбешки» виявилися справжнім подарунком долі. Точніше, везінням «Бізона» – старшини Віталія Гнатенка, командира взводу матеріального забезпечення. Саме він їх «відшукав» і домовився з волонтерами зі Славути, щоб ті допомогли з ремонтом…
Віталій Гнатенко. 2026 рік.
– Основний склад нашого батальйону проходив підготовку на Яворівському полігоні аж до початку листопада. – Згадує Віталій. – Але вже у вересні наш підрозділ матеріально-технічного забезпечення першим виїхав на схід, у Костянтинівку, щоб визначитися з майбутнім місцем дислокації батальйону й підготуватися до розміщення людей у новому пункті постійної дислокації.
«Арес» і «Бізон». 11 років після ДАПу.
Для розміщення львівських десантників виділили покинуту школу – приміщення без вікон і дверей, без електрики й опалення, зовсім непридатне для життя. За місяць у тій споруді хлопці самотужки відновили електромережу, встановили каналізацію, відреставрували вікна. Навіть більше, облаштували баню з душовими, підключили пральні машини…
Ще раніше, в липні, «Бізон» отримав наказ перегнати з однієї з баз зберігання ті самі легкоброньовані тягачі, які простояли на консервації декілька десятиріч. Звичайно, за документацією машини періодично «проходили» регламентне обслуговування й були, нібито, готові до експлуатації. Насправді ж вони були в жахливому стані. Спершу команда ремонтників на чолі з Гнатенком спробувала привести техніку до ладу власноруч. Проте, витративши всі наявні особисті кошти на «ведешку», щоб, знявши іржу, хоча б відчинити люки, швидко зрозуміли, що відновити техніку самотужки не вийде.
Тоді хтось із місцевих порадив старшині звернутися до волонтерів із сусіднього райцентру, котрі допомагали військовим ремонтувати зняту з тривалого зберігання техніку.
«Бізон» і його «мотолига»
Так батальйон отримав вісім позаштатних бойових одиниць – добре відремонтованих, насправді безцінних як «таксомотори» – на аеропорт.
З листопада й до останніх днів оборони авіабази кожен рейс цих гусеничних всюдиходів із Водяного в аеропорт і назад був справжнім подвигом тих, хто доставляв у ДАП підкріплення, підвозив харчі та боєприпаси, евакуйовував поранених і тіла загиблих.
– Дмитро Гузик, Анатолій Маркус, інші наші водії були справжніми героями. – Згадує побратимів Віталій Гнатенко. – Особливо складними були виїзди під час останніх тижнів боїв за аеропорт. Хлопці падали з ніг від нервового та фізичного виснаження, хронічного недосипання і втоми.
ОСТАННІЙ РЕЙС ДМИТРА ГУЗИКА
У ніч на 18 січня був останній вдалий рейс до залишків нового термінала. Відправитися в аеропорт, аби евакуювати поранених, визвався Дмитро Гузик.
Ящики з боєприпасами та продуктами бійці завантажили на дах МТ-ЛБ, щоб так їх можна було швидко розвантажити, а в десантному відсіку залишалося більше місця для тих, хто їхав на ротацію. Аби боєзапас не вибухнув під час обстрілу, накрили мішками з піском. Як стало відомо згодом, це врятувало їхнє життя – по дорозі до термінала не вцілів жоден мішок, шість разів снаряди ворожих «Градів» вибухали так близько, що машину підкидало, і здавалося, що вона перевернеться. Проте доїхали…
Останнім рейсом із термінала Гузику вдалося евакуювати шістнадцятьох поранених оборонців ДАПу.
«Лісник», «Псих» і «Кіпіш»
– Із тими хлопцями мав їхати й Ігор Зінич, медик третього батальйону «вісімдесятки». – Згадує Євген Ковтун, на той час артилерійський корегувальник 93 омбр, один із захисників «Позитиву». – «Псих» був неймовірною людиною, врятованими життями йому завдячують щонайменше пів сотні людей, котрих він, без перебільшення, витяг із «того світу». А сам залишився в терміналі. Загинув, коли від вибуху обвалилася стіна. Посмертно молодшому сержанту медичної служби Ігорю Вікторовичу Зінченку присвоєно звання Героя України…
Наступного дня, 19 січня, Дмитра Гузика не стало. Під час чергового прориву в його машину, заповнену боєприпасами, влучили відразу кілька пострілів із РПГ. МТ-ЛБ вибухнув на очах тих, кого їхав рятувати, за пів сотні метрів від позиції на РЛС…
У першому ряду, праворуч Євген Ковтун з побратимами.
ЗАЛИШИМОСЯ ТУТ ДО КІНЦЯ
Сам Євген Ковтун потрапив у ДАП в одну з останніх ротацій, 6 січня 2015-го. Заїхав в аеропорт, як і Ліснічук, «по-тихому», через сепарський блокпост.
У терміналі «доповівся» про прибуття коменданту «Аресу». Обличчя офіцера не розгледів – в аеропорту той перебував уже декілька тижнів, його бородате, з сивиною, покрите сажею лице в темряві зливалося із загальним чорно-сірим фоном обгорілих приміщень.
Капітан Олександр Скиба, «Арес».
Ліхтарики, щоб роздивлятися один одного, звичайно, ніхто не вмикав, мобільні телефони також – на кожен вогник «працювали» ворожі снайпери. Зазвичай, аби не видавати себе навіть зайвими звуками, всю підлогу на підконтрольній частині термінала хлопці, поки було видно, періодично прибирали від уламків, стріляних гільз, усього того, що вночі могло потрапити під ноги й викрити характерними звуками. Проходи до постів, щоб не заблукати в темряві, кіборги позначали рибальськими «світлячками», встановлюючи їх так, аби ворог не зміг роздивитися.
Тому весь час, поки «Арес» знаходився в терміналі, Євген знав лише його голос. Зустрітися й познайомитися з командиром роти львівських десантників, Олександром Скибою, «в обличчя» чоловікові вдалося вже тільки за декілька років, коли на одну з річниць завершення оборони аеропорту, під час офіційного заходу, почув знайоме: «Бажаю здоров’я, друже!»
А тоді, отримавши наказ коменданта, Євген вирушив на «Позитив» до побратимів із 93 бригади. Їх там залишалося близько десятка, і хлопці, навіть поранені, вперто відмовлялися евакуюватися поодинці: «Вийдемо звідси або всі разом, або залишимося тут до кінця».
Євген Ковтун, 2026 рік.
13 січня від обстрілу з танків і гармат обвалилася диспетчерська вежа аеропорту – ключовий пункт оборони авіабази, звідки коригувався вогонь української артилерії.
Того ж дня трапився один із найзапекліших штурмів нового термінала. По оборонцях прямим наведенням з відстані 400 метрів гатили декілька російських танків, сипали «Гради», а у проміжках між обстрілами хвиля за хвилею накочувала піхота. Тілами вбитих і поранених бойовиків були устелені всі підходи до українських позицій.
– Вони атакували безперервно, декілька наступних днів поспіль. – Розповідає Євген. – Іноді майже доходило до рукопашної, відстань між ними й нами подекуди складала менше трьох-чотирьох метрів, вогонь вели впритул.
Якимось дивом, завдяки прибуттю підмоги, українським підрозділам в новому терміналі вдалося здійснити контратаку й вибити ворога з більшості приміщень другого поверху. Однак закріпитися на відбитих позиціях не вдалося – людей не вистачало, сили були не рівні.
– 18 січня знову був шалений штурм. Не знаю, яким чином, але нам вдалося відбитися. – Продовжує розповідь Євген. – Був дуже сильний мороз, вони запросили перемир’я, аби зібрати своїх «двохсотих» і поранених. І скористалися паузою – через отвір у стелі другого поверху скинули вниз вибухівку.
Від вибуху обвалилися стіни, під завал потрапив і Ковтун. Пораненого, його відкопав Іван Зубков, один із командирів з 90 батальйону, того самого підкріплення, завдяки якому напередодні вдалося провести контратаку на другому поверсі. Після повторного підриву наступного дня сам старший лейтенант Іван Іванович Зубков в числі останніх оборонців авіабази загине під завалами, посмертно буде удостоєний звання Героя України.
Іван Зубков (джерело: https://ukraine-memorial.org)
У ніч з 19 на 20 січня з термінала самостійно виходили останні три групи кіборгів. Увечері перша, друга – вночі, а третя – під ранок.
Групі з дванадцяти бійців, у складі якої з аеропорту виходив Ковтун, дивом вдалося не натрапити на ворожі патрулі, котрі прочісували авіабазу в пошуках останніх оборонців. Мабуть, допоміг густий туман, що утворився через різке потепління й відлигу. Хлопці змогли дістатися до метеовишки, а там їх уже зустріла наша евакуаційна група.
Разом із пораненими з власної волі в терміналі залишилися декілька вцілілих побратимів, серед них – Ігор Броневицький, В’ячеслав Гав’янець і Артем Гребенюк.
Іван Ступак, м. Київ
Фото Олександра Клименка, з відкритих джерел та особистих архівів Віталія Гнатенка, Андрія Ліснічука, Євгена Ковтуна, Олександра Скиби
Кіборг Десантники Донецький аеропорт