“`html
95-й бойовий виліт Героя України Вадима Благовісного 09.01.2026 15:20 Укрінформ Льотчик Вадим Благовісний віддав життя за сім днів до свого 27-річчя, виконуючи бойове завдання на Су-25. Яким він залишився у спогадах близьких людей
З початку широкомасштабної російської агресії в Україну, 26-річний авіатор-штурмовик Вадим Благовісний знищив понад сотню одиниць ворожої бронетехніки, більш ніж 80 автотранспортних засобів, близько 40 автоцистерн з паливно-мастильними матеріалами та більше 800 військовослужбовців супротивника. 95-й бойовий виліт став для нього фатальним: Вадим загинув 7 вересня 2022 року, за тиждень до свого 27-річчя, під час здійснення бойового завдання на Су-25 над Миколаївщиною.
Хрещена мати його дитини, Тетяна Середюк, яка втратила чоловіка на війні, згадала, яким був покійний: «Вадим – один із найбільш щирих, чудових, добрих, відважних людей у моєму житті. Кожен його запам’ятає, напевно, як яскраве сонце, тому що він завжди посміхався».
МРІЯ З ДИТИНСТВА – ЛІТАКИ
За розповідями матері, Лариси Благовісної, син з юних літ жив із відчуттям, що його серце прагне вгору. Здавалося, небо було в нього в душі – не як задумка, а як почуття, з яким він жив.
– Син марив літаками. Вони йому дуже подобалися. Майстрував літачки, клеїв, збирав їх у власну колекцію. У нас не було авіаторів у родині. Жодного. А йому була до вподоби авіація. Вивчав літаки, цікавився тим, що відбувається у Повітряних силах. Ще зовсім дитина, а вже тягнувся до того «високого» світу. Він прагнув стати льотчиком, і його бажання здійснилося, – розповіла мати.
Небо стало для Вадима першим краєвидом, на якому зупинявся його погляд. І першим місцем, до якого линуло серце.
– Він завжди задивлявся на небо. Казав: «Поглянь, які гарні хмари, як чудово там…» І міг довго просто стояти, вдивлятися, ніби щось шукав там, де інші нічого не бачать, – згадує мати.
Вадим ріс слухняною дитиною: уважним до інших, відкритим до порад. Мав природну схильність до навчання: легко запам’ятовував, добре розумів, тихо переважав. Він не змагався, а просто робив свою справу, з честю. Його старанність була непомітною, проте завжди відчутною для тих, хто спостерігав уважно.
– Це досі дуже тяжка тема для мене… Він таким був, що… Краще б він був неслухняним хоч трохи. Був дуже чуйним, дуже. Ми з чоловіком часом сидимо й говоримо: «Краще б він нас засмучував, щоб нам було трохи легше пережити його смерть…» А він – виріс зразковим. Ніколи ніяких проблем. Ніколи до школи не викликали, не було жодних питань до нього та до нас. Ані щодо навчання, ані щодо поведінки. Він любив читати. Дуже любив. Захоплювався математикою. Просто обожнював її. І це було взаємно. Йому це все підходило, характер у нього такий був. І математика приносила йому радість. Його вчителька, Людмила Григорівна, завжди говорила, що він ніби створений для навчання, – зі сльозами розповідає мати.
«ВІН ХОТІВ БУТИ ТИМ, ХТО ВІДЧУВАЄ НЕБО»
Коли настав час вибирати життєвий шлях після дев’ятого класу, Вадим впевнено заявив: вступає до авіаційного ліцею. І батьки підтримали рішення сина:
– Ми підтримали. Хоча я, як мати, боялася. Це ж висота, це повітря… Я бачила, як він готувався, як сяяли очі – і мені ставало спокійно всередині. Питаю: «Синочку, що ж тебе приваблює там? Тільки повітря?». А він подивився на мене так щиро, ніби хотів подарувати мені часточку свого серця. Сказав те, чого я ніколи не забуду: «Мамо, ти не уявляєш, як я хочу відчути на собі політ, коли ти летиш наче птах… Коли в тебе немає тіла, немає страху – є тільки ти, небо і свобода». І я змовкла. Бо зрозуміла – він вже там, у небі. Летить не крилами, а душею, – згадала мати.
Саме ця фраза, її тремтіння, її сила і сьогодні звучить як посвята. Посвята у мрію, що була не просто захопленням, а призначенням. Вадим прагнув не просто літати. Він хотів бути тим, хто відчуває небо. І став ним.
У ліцеї вчителі теж були здивовані вихованням хлопця та його здібностями до наук.
– Я приїхала на батьківські збори, а мені кажуть: «Мамо, ви могли б і не приїздити. Якби всі були такі, як Вадим, то ми б не скликали батьків взагалі». Так само і під час навчання у Харкові: жодного поганого відгуку про нього, жодного поганого вчинку від нього. Він був дитиною за віком, але дорослим у душі. Розважливим. Казав речі серйозні, але не пафосні, – поділилася мати.
Серед улюблених предметів була фізкультура. А ще – захоплювався танцями. Вадим відвідував школу мистецтв. І в нього це добре виходило. Він рухався ритмічно, мав чудову пластику. Разом з тим, ніколи не думав зробити танці своєю професією. Незважаючи ні на що, наполегливо мріяв про польоти, літаки та незвідані висоти. І наближав свою мрію…
«УСЕ НА ЗЕМЛІ ВИГЛЯДАЄ ПО-ІНШОМУ З НЕБА»
А далі був Харківський національний університет Повітряних сил. Навчання. Будучи курсантом, він чекав першого самостійного польоту. І коли це трапилося – дзвінок додому пролунав як святкування.
– Такий був щасливий. Розповідав усе: як сидів у кабіні, що відчував, як побачив землю з висоти. «Мамо, ти не уявляєш, як це гарно. Як тумани пропливають. Як все на землі виглядає по-іншому з неба». А я слухала його й думала: так, він там, де завжди хотів бути, – згадує мати.
Мама часто приїжджала до Миколаєва, куди Вадима направили за розподілом. І не просто до нього – до його життя, його оточення, його атмосфери. Там, у квартирі, яку він орендував, вона бачила не лише сина, а цілий світ, який з ним жив і дихав. Його житло знаходилось недалеко від аеродрому. І коли починалася льотна зміна, мама захоплювалася польотом залізних птахів у небі, ловила кожну мить, коли знову літаки у складі пари піднімалися в повітря.
– Я дуже любила, як він літав. Кажу: «Синку, я стояла і спостерігала». А він мені: «Мамо, я там літав». Така радість була. Він марив польотами. Старанно працював. І досяг. Усе самостійно. І ось воно – у небі. Його мрія. Його форма. Його політ, – поділилася мати.
Мати знала синових однокурсників. Знала побратимів, тих, хто літав разом з ним, і тих, з ким він навчався. Усі – як діти. Усі – близькі.
– Такі хлопці були… однокурсники його. Усі товаришували. Вчилися разом. Знаєте, такі чудові діти. Неможливо їх не любити. Я знала кожного особисто. Вони – мої діти. За віком, як мої. Тепер я дивлюся – і так боляче. Бо вже багатьох немає. І мені дуже шкода кожного. Адже я їх не просто знала. Я їх любила. Вони були поряд з Вадимом. А це значить – поряд і зі мною, – сказала мати.
ПРИВІЗ ІЗ СОБОЮ ТИШУ ВІЙНИ
Тоді, у затишному Миколаєві, Лариса Благовісна не могла й уявити, що колись її діти – ті, кого вона пестила в обіймах материнської любові, – оберуть шлях за горизонт. Ті, хто приборкав метал і підкорив стихію, ставши елітою неба, одного дня залишаться в ньому назавжди. Там, де блакить стає вічністю, а політ – безкінечним.
Настав 2022 рік. Рік великої війни та виснажливої боротьби з російською навалою. Вадим Благовісний, як і його крилаті товариші, знову і знову піднімав свій фронтовий штурмовик Су-25, щоб виконати чергове бойове завдання. Мама ж молилася, адже знала: материнська молитва – це найсильніший оберіг. І чекала, коли зможе обійняти сина…
Він повернувся на Великдень. Тихо, несподівано, вже іншим.
– Я пам’ятаю, як Вадимчик приїхав. Його тоді вперше відпустили. Ми ж були в окупації на Чернігівщині, тому ніхто й не очікував, що він з’явиться. І ось – без дзвінка, без попередження – заходить у двір. Дивлюся на нього – і в мене серце ніби обривається: такий худий, такий постарілий… Кажу: «Синку, як же так?». А він мені: «Мамо, ну це ж війна. А що робити?» – згадує жінка.
Син приїхав, ніби не сам, – привіз із собою всю тишу війни. Його очі стали глибшими, голос тихішим, а обличчя витонченим, як натягнута тінь. Мати не торкалася слів, проте все було написано на ньому. Не було потреби в запитаннях, поясненнях.
– Він приїжджав ще раз – у липні. А вже після того… не приїжджав. Бо загинув. Усе трапилося у вересні, – згадує мати. – Між тими двома приїздами, за той короткий час, я дивилася на нього й розуміла: він пройшов через те, що словами не передати. Усі переживання, втрати побратимів – усе відобразилося на обличчі. Коли людина таке переживає, не треба слів. Усе й так зрозуміло.
І навіть тоді, коли він мовчав, – просто сидів і слухав, – від нього йшло щось глибоке. Зламане і водночас незламне.
– Вадим повторював мені: «Головне, мамо, – вижити». А я йому: «Синку, ти виживеш. Усе буде гаразд». А він тільки: «Ой, мамо… Хто знає…» Дуже важко йому було. Дуже.
Ці слова – «дуже важко» – були не про втому. Вони були про масштаб. Про те, що війна нікого не залишає таким, як раніше. Син, що стояв у дворі того великоднього дня, був вже іншим. Він не просто змінився – він переступив межу.
ПЕРЕД ОСТАННІМ ПОЛЬОТОМ ДОВГО МОЛИВСЯ
Останній політ. Останнє бойове завдання. Мама не знала, що воно стане смертельним, проте він – відчував. Бойовий товариш згодом поділився з Ларисою Благовісною: «Перед своїм вильотом Вадим затримався на декілька хвилин. Стояв осторонь. Молився».
– Він не любив слово «останній». Завжди виправляв: «Мамо, не останній – крайній». А тепер я кажу – останній… Але тоді він ще вірив. Стояв у куточку і молився. Цього не потрібно було пояснювати. Душа – вона сама знає, – згадує мати.
6 вересня 2022 року. Ранок того жахливого дня почався для Лариси Благовісної з незрозумілого занепокоєння.
– Я прокинулася, наче не у своєму тілі. Ходила по хаті, намагалася взятися до роботи – і все падало з рук. Була ніби розгублена: збираюся щось зробити – і забуваю що; несу річ – і не пам’ятаю для чого. Ніби моє тіло вже знало, а я ще ні, – згадала жінка.
Об одинадцятій ранку Вадим написав, що переказав гроші на картку. Я питаю: «Синку, навіщо?». А він коротко: «Нехай будуть у тебе, мамо». І ось тоді в мені все перевернулося.
А коли зателефонували… слова стали непотрібними. Запанувала тиша.
– Це було жахливо. Втратити дитину – для цього не вистачить слів. Мені здавалося, що я більше не чую себе: ні душі, ні голосу. Чоловік те саме відчував, хоч і мовчав до останнього. А потім зізнався: «Щось у мене на серці так важко того дня…» Ми не знали, що саме, але відчували – наближається лихо.
«ПРИВІТ, РОДИНО!». ОСТАННЯ ПРОГУЛЯНКА З ВАДИМОМ, ЙОГО ОСТАННЄ «ДО ПОБАЧЕННЯ»
Тепер небо над Чернігівщиною для Лариси Благовісної – не просто простір. Це дім її сина. Місце, куди він відправився за розподілом вічності, залишивши на землі лише тихий шепіт спогадів і невгамовну материнську молитву.
– Так не вистачає його. Особливо увечері. Настає час – і серце чекає. А він не телефонує, як це було колись. Досі лунає у вухах його фірмове: «Привіт, родино!». Такий голос теплий, світлий. І ще казав: «До побачення! Бережіть себе». Коротко. Але в тому – усе життя, – згадує Лариса Благовісна.
Під час тієї останньої відпустки вони довго гуляли разом рідною Чернігівщиною. Розмовляли про різне, проте в кожному слові вже тоді відчувалася неземна глибина.
– Ми з ним гуляли години дві. Кажу: «Синку, ти ж багато вже зробив… Може, б ти трохи перепочив? Хлопці ж гинуть…» Я бачила, як він переживає, усе на ньому було видно. А він мені з такою впевненістю: «Мамо, та хіба хтось не хотів жити? Усі хлопці мої – усі хотіли жити. Я ж не сам. Як я можу сидіти й нічого не робити? А хто виконає мою роботу?».
Цей вечір запам’ятався їй не тільки словами, а й мовчанням. Тією миттю, коли вони просто йшли поруч і небо над ними здавалося безмежним.
– Він не був говірким. Я знала: якщо мовчить – отже, думає. І ми отак йшли. Він і я поруч. І небо було таким глибоким. Тоді подумала: він вже там. Навіть коли стояв на землі – він вже був у небі.
Вадим Благовісний служив у Миколаївській, Чернігівській, Херсонській, Луганській, Донецькій, Харківській областях. 7 вересня 2022 року льотчик здійснював свій 95-й бойовий виліт. Миколаївщина. Це завдання стало для нього останнім: Вадим загинув за тиждень до свого 27-річчя. Указом Президента України № 412 від 8 липня 2023 року Вадиму Благовісному присвоєно звання Герой України (посмертно). Одна з вулиць Миколаєва, міста, яке він захищав ціною власного життя, названа на його честь.
Коли над чернігівськими лісами настає вечір і село поринає в сутінки, Лариса Благовісна виходить на ганок. Вона не чекає на дзвінок. Вона просто прислухається до неба. Бо знає: там, у вічному польоті, її дитина нарешті знайшла спокій. А тут, на землі, триває його нескінченна боротьба – у серцях тих, хто пам’ятає.
Миколаїв Герой України Родина Війна з Росією Пілот “`