Таврійський розпис: від напівзабутої традиції – до національного визнання Наша спадщина 03.01.2026 09:00 Укрінформ Орнамент, яким сільські майстрині прикрашали будинки на Кінбурзькому півострові, став брендом і культурним символом краю
У листопаді 2025 року до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини (НКС) України долучили «таврійський розпис». Мова йде про самобутній орнамент, яким сільські майстрині декорували будівлі на нині захопленій Кінбурнській косі (Миколаївська область).
Відмінністю даного орнаменту є морська тематика в комбінації зі степовими візерунками, особливі символи, образи й обереги, а також унікальна палітра кольорів – всі варіації синього, блакитного, білого та вохри.
Згідно з однією з теорій, витоки «таврійського розпису» сягають козацької епохи, коли запорізькі козаки заснували на Кінбурні Прогноївську паланку. Проте через відсутність документального підтвердження його офіційна поява датується серединою минулого століття. Саме тоді миколаївська журналістка і дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко побачила, описала і зафіксувала надзвичайно гарний самобутній орнамент, яким сільські майстрині декорували будівлі, і назвала його «таврійським» (так місцеві мешканці величають Кінбурзький півострів). Для нього використовували лише природні компоненти: синьку, вапно, мідний купорос, глину, рослинні фарбники, котрі надавали орнаменту особливої морської свіжості та легкості. Згодом дослідниця видала про це дві книги під загальною назвою «Стежки до лиману».
Однак, незважаючи на її прагнення популяризувати цей унікальний орнамент, протягом довгих років він залишався маловідомим. Аж поки майстриня та художниця з села Куцуруб, тодішнього Очаківського району Миколаївщини, Любов Паранюк не надала йому нового подиху.
МИСТЕЦТВО, ЗРОДЖЕНЕ МОРЕМ І ЛЮБОВ’Ю
… Ми зустрічаємося з пані Любою в майстерні «таврійського розпису». Тут не тільки прикрашають вже готові вироби, але й створюють їх. Очі розбігаються від різноманітної кераміки: горнят, свічників, тарілок, сувенірів. А спостерігати за вмілими рухами майстрині можна годинами.
Любов Паранюк
Любов Паранюк родом з містечка Косова на Івано-Франківщині, проте, коли їй виповнився лише рік, родина переїхала на Очаківщину до Куцуруба, тому жінка прожила тут майже все життя.
«Я дуже любила наші степи, море, синє небо, з дитинства бігала цими стежками, збирала мушлі, дивилася на чайок, і мені завжди кортіло якось зафіксувати цю навколишню красу. Ще у п’ять років я повернулася з дитячого садка і заявила мамі, що стану художницею. Але до художньої школи мене тоді ще не зарахували, тому що брали лише з 9-річного віку, та згодом моя мрія здійснилася. Мама завжди мене заохочувала, вона і сама майстерно вишивала – у її сім’ї, де було восьмеро дітей, цим займалися всі», – розповідає моя співрозмовниця.
Люба завжди цікавилася народними ремеслами та різними галузями декоративно-ужиткового мистецтва і розшукувала щось місцеве. Орнаменти їй дуже імпонували.
«Моя перша наставниця Тетяна Миколаївна Єфімова говорила, що з давніх-давен орнаменти були в кожному селі. Але з часом вони почали зникати, адже в людей з’явилися шпалери і ніхто стіни вже не прикрашав», – ділиться мисткиня.
Після закінчення художньої школи вона вже добре володіла «петриківським розписом» і деякими іншими. Тож пішла вдосконалювати свої вміння до миколаївського училища №13 (тепер ліцей) на факультет розпису, різьблення по дереву та художнього оформлення. А потім закінчила ще й курси з соломоплетіння, де також мала чималі успіхи й була атестована Миколаївським осередком Національної спілки майстрів народного мистецтва України як фахівець цієї справи.
«До цієї спілки входила і Євгенія Петрівна Бондаренко, отже на одній з виставок – це було понад 20 років тому – я вперше побачила її доробки. Особливо запам’яталася картина "Козак Мамай". Я не могла відвести погляд. Це було нове бачення цього фольклорного персонажа. Адже раніше його зображували під дубом, з конем, а тут море, чайки, сіті… Я тоді вперше побачила і саму Євгенію Петрівну. Вона була невисокого зросту, але дуже енергійна. Щоправда, я зніяковіла до неї підійти, про що досі жалкую, тому що так і не вдалося з нею більше поговорити», – розповідає Любов Паранюк.
НАВЧАННЯ, СУМНІВИ ТА ПОШУК
Минали роки, часу на мистецтво не вистачало, адже жінка, окрім того, що викладала в Очаківській художній школі та Куцурубській школі мистецтв, була ще й мамою трьох дітей, мешкала у селі, мала город, господарство. Пані Люба згадує, що хоч сім’я і підтримувала її захоплення, але тоді в селі мистецтво не вважалося професією: «Але я дуже любила малювати, тому вдячна, що мені дозволили цим займатися».
Коли діти виросли, вона вирішила розвиватися далі та вступила до Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв. Тодішня її викладачка, заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала своїй обдарованій учениці книгу легенд Півдня Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману», де було описано «таврійський розпис».
«З того часу я почала більш детально вивчати роботи Бондаренко, хоча ще не усвідомлювала, як цей орнамент змінить моє життя. Перш за все копіювала мазки. Я розуміла, щоб його відновити, потрібно відділити живописний фон від самого розпису як такого. Далі почала створювати власні ілюстрації, котрі передавали атмосферу та філософію даного розпису, застосовуючи вже існуючі в побуті загальноукраїнські композиції. Адже для того, щоб орнамент зберігся, він повинен бути серед людей. Бо не у кожного вдома є картини, а предмети побуту – майже у всіх.
Я багато експериментувала з деревом, з тканиною, проте найкраще "таврійка" лягла на кераміку – я її дуже люблю, бо це теплий, пластичний матеріал, який живе довго. Я навіть жартую, що, якщо через кілька сотень чи навіть тисяч років археологи знайдуть наші вироби з таврійським розписом, то знатимуть, що це Миколаївщина», – посміхається пані Люба. І наголошує на важливих нюансах. Хоча внесок Бондаренко в цю справу важко переоцінити, тому що без неї, по суті, цей орнамент зник би безслідно, але та була самобутньою художницею, а не професійною. Розуміла, яке це багатство, але їй не вистачало технічної майстерності – тільки в 60 років почала малювати.
Тож її картини не належать до класичного розпису, який виконується на чистій поверхні. У своїх роботах пані Євгенія наносила мазки орнаменту поверх живописного фону. Справа в тому, що у розписах також є своя еволюція. Наприклад, петриківський був спочатку настінним, потім його перенесли на папір, предмети побуту. Він розвивався, удосконалювався, ставав багатшим. І згодом майстрині перенесли його на полотно: підняли від народного – до рівня станкового мистецтва, коли петриківськими мазками створюють картини.
«Таврійський розпис» теж був спочатку настінним, але Бондаренко відразу перенесла його на полотно, пропустивши важливі проміжні етапи. Коли орнамент зникає зі стін, тому що там стає неактуальним, то має перейти на предмети побуту: дерево, гончарні вироби тощо. Тобто стати простою прикрасою. І лише після цього піднятися на рівень високого мистецтва. Але Кінбурнська коса, де зародилася «таврійка», не мала таких промислів, котрі б дали можливість перенести ці візерунки на кераміку чи ще кудись. Та й майстрині, які створили цей орнамент, на той час не розуміли, наскільки він важливий та унікальний. І тільки Бондаренко зі своїм художнім баченням та досвідом змогла це побачити.
КРАПЛИНА ВОДИ, ЛЕБІДЬ І МАЯК: СИМВОЛИ, ЩО ГОВОРЯТЬ
Слід відзначити, що основою «таврійського розпису» є легенди та історії. Тоді майстрині не мали спеціальної освіти – вони малювали як бачили і відчували.
«Коли я вже більш предметно зайнялася цією справою, то поїхала на Кінбурнську косу, жила там, спілкувалася з місцевими мешканцями. І лише після цього до кінця зрозуміла, про що писала Бондаренко у своїх книгах – вона пояснювала символи. Це важливо, тому що, коли розпис втрачає символіку, він забувається. Молодь бачить красиву картинку, але не бачить її філософії», – стверджує Любов Паранюк. І додає, що люди здавна зображують те, що бачать навколо: «петриківка» – це квіти, «косівщина» – гори, ліси. Отже, не дивно, що одними з головних символів «таврійки» є море і краплина води.
А ще на Кінбурні малювали блакитних журавликів – провісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, чайок, дельфінів і все, що пов’язане з морем: хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть «матулу». Тому що люди, котрі тут жили, багато поколінь займалися рибальством, котре їх годувало. Ще одним символом «таврійки» став лебідь – оберіг цього краю. Річ у тому, що «Сузір’я Лебедя» влітку було видно над Чорним морем у цій місцевості і ставало дороговказом для рибалок, котрі поверталися додому.
Існувала також легенда про блакитного журавлика. Посуха, літо, все на городах гине. Тому люди закликали блакитного журавлика, який мав принести дощ у дзьобі. Також була поширеною історія про Маяківну: майстрині зображували постать жінки, яка тримає вогонь на тій стіні хати, яка обернена до моря. Вона символізувала дружин, котрі чекали чоловіків, і виходили на берег зі світлом, щоб ті бачили, куди повертатися. Цьому присвячено й
такий відомий символ, як руки Берегині, котрі тримають вогонь. Це стилізована форма маяка, котрий також освітлює шлях додому.
Митці стверджують, що одним із чинників того, чому «таврійка» набула популярності саме зараз, під час війни, є те, що чимало жінок чекають своїх рідних. Вони, створюючи вироби, закладають у них свої найпотаємніші бажання.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ВПІЗНАВАНОГО БРЕНДУ
2016 рік став вирішальним для «таврійки». Любов Паранюк розповідає, що її знайшли тогочасні методистки дитячих садків з Миколаєва Арина Яковлєва та Олена Бороздіна. Вони попросили створити особливі ілюстрації до настінного календаря та їхніх методичних розробок. Жінки також займалися розписом і були знайомі з Бондаренко, Олена навіть у неї навчалася.
Любов Паранюк, Руслана Сікаленко (справа)
«Я побачила однодумців, і це було дуже важливо, тому що до того часу мало хто поділяв моє захоплення. Робота над календарем була складною, у мене на неї пішло пів року. Там зібрано найбільше символіки і всього, що пов’язано з "таврійським розписом". Проте після цього прийшло усвідомлення, що треба більше популяризувати нашу блакитнооку "таврійку", бо це не лише красиво, а й дуже важливо. Та сама я мало що могла зробити. Так, до мене приїздили журналісти, розпитували, захоплювалися, але далі нічого не відбувалося. Отже, якби я не зустріла менеджерку проєктів з регіонального брендування та соціального підприємництва ГО "Центр навчання і освіти дорослих (ЦНОД) "Південь"" Руслану Сікаленко і чудову команду цієї організації, то нічого, напевно, і не було б. Я вдячна долі, що вони трапилися на моєму шляху. Коли я починала досліджувати "таврійський розпис", то думала, що на його визнання піде років 50 і я вже цього не побачу. А тепер я – частина команди ЦНОД "Південь"», – зізнається мисткиня.
І додає, що тепер у Миколаєві вже понад 100 майстринь освоїли цей розпис. Щоправда, є високе мистецтво, а є звичайне. Це як у літературі: хтось пише прозою, хтось – віршами. Але і те, й інше – важливе. «Я дуже пишаюся своїми учнями і щаслива, що моя справа, у яку вклала чимало років життя, матиме продовження. Адже мистецтво необхідно передавати з покоління в покоління, тоді воно житиме довго», – каже пані Люба.
В останні роки «таврійка» набула широкої популярності на Миколаївщині і, по суті, стала туристичною візитівкою області. Ще до початку великої війни творча команда ГО «ЦНОД "Південь"» разом з Любов’ю Паранюк розробила і презентувала лінійку сувенірів із цим розписом, котрі під час повномасштабного вторгнення стали ще більш відомими.
Руслана Сікаленко
Отже, постало питання про загальнонаціональне визнання. Представники місцевої влади та творчої спільноти на різних рівнях запевняли, що «таврійка» заслуговує поповнити Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Та справжнім двигуном справи стала невгамовна Руслана Сікаленко. За фахом – вчителька української мови та літератури, психологиня, по життю – творча, активна особистість. Руслана не приховує, що шлях до визнання «таврійки» був непростим, довелося долати і бюрократичні перепони, і байдужість, і навіть заздрість.
«Нам допомогли наполегливість і віра в те, що "таврійський розпис" – справжня цінність регіону. Нас не буде, а він житиме і розповідатиме про наш дивовижний край. Тому ми не здавалися, незважаючи на складні й неоднозначні обставини, були готові відстоювати, аргументувати на різних рівнях. Однією з визначальних подій була наша участь у фестивалі "Жива культура – Живий світ", який щорічно проводиться в Національному музеї народної архітектури та побуту України (у Пирогові) і присвячений збереженню та популяризації нематеріальної культурної спадщини України. Миколаївщина у 2025 році там була представлена вперше, і наша локація стала мегапопулярною. Викладачі, науковці, гості фестивалю були вражені красою розпису», – розповідає Руслана.
І додає, що навіть члени комісії НКС не приховували, що таке завзяття миколаївської команди їх надихало, вони казали: «Якби таких, як ви, було більше, то наша культура була б значно різноманітнішою».
Довідково. У 2008 році Україна ратифікувала ст.12 Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини.
Укрінформ веде власне дослідження нашого спільного надбання – об'єктів Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Першими, ще у 2012 році, до нього були внесені такі традиційні ремесла, як створення косівської мальованої кераміки, кролевецьке переборне ткацтво, опішнянська кераміка та петриківський розпис. З того часу до них додалися притаманні різним регіонам нашої країни обряди, пісні й танці, музичні інструменти, страви та напої, звичаї святкувань і поминань… Національний перелік постійно поповнюється.
Збереження культурної спадщини є дуже важливим, особливо зараз, коли території її поширення подекуди окупували російські війська, а носії змушені шукати притулку в інших регіонах чи навіть за кордоном.
Миколаївщина ЮНЕСКО Художник Музей у Пирогові Кінбурнська коса Війна з Росією