Пам’яті бійця зенітно-ракетного підрозділу, сержанта Сергія Жука (позивний «Прол») Момент тиші 03.01.2026 09:00 Укрінформ Виходив із найважчих битв і рятував життя побратимів
«Він не був створений для війни. Для будь-чого іншого, але не для цього. Оскільки я точно знаю, що свого сина я народжувала не для битви. Завойовувати світ – так, бути вільною особистістю – так. Але у 2022 році він зробив свій вибір і пішов добровольцем на передову. Спочатку тут, у Вінниці, звернувся до військкомату. Його відхилили, заявили, що не підходить. І тоді Сергій пішов через Київ. Там на базі тероборони формувався полк «ССО Азов» (згодом перетворений на Третю штурмову бригаду. – ред.). Він пройшов відбір. Завдяки йому та таким, як мій син, Україна вистояла як країна, і ця російська пошесть не поглинула нас», – говорить мати героя Ірина Жук.
Вона розповідає, що Сергій змалечку полюбляв читати. Спершу це були дитячі енциклопедії, давньогрецька та давньоримська міфологія, а коли став старшим, почав читати фантастику. Читав Лема, Стругацьких, Желязни, Бредбері, Герберта та Оруела. Він навіть псевдонім обрав собі з Оруелівського роману «1984» – «Прол».
До великої війни вінничанин Сергій Жук жив звичайним життям. Спершу навчався у школі, потім у технічному ліцеї, а згодом – у Вінницькому технічному коледжі. Вищу освіту здобув у місцевому аграрному університеті. Працював у Вінниці в компанії «BEZBRENDU». У 2022 році збирався їхати працювати за кордон. Але щойно йому виповнилося 25, як почалося повномасштабне вторгнення…
Його бойовий шлях пролягав найнебезпечнішими зонами, серед яких Херсон, Запоріжжя, Кліщіївка, Бахмут та Андріївка.
«Спочатку Сергій був зв’язківцем. І він міг би бути ближче до штабу, до командування. Але цього не забажав. Хотів бути корисним і перебувати там, де найбільше необхідно. Він взагалі ніколи не уникав небезпеки і не ховався. А відтак майже до самого кінця був штурмовиком і кулеметником. Коли через хворобу мені надали інвалідність, я йому говорила: «Синку, ти можеш «списатися», у тебе є така можливість». Він відповів: «Не треба мене шантажувати хворобою, це нечесно», – ділиться Ірина.
Розповідає, що товариші по службі поважали її сина: «Вони згадують, що коли Сергій вже був сержантом і керував, то вони були впевнені, що в них все буде гаразд. Кажуть, що він міг швидко орієнтуватися, правильно і добре оцінював обстановку, віддавав чіткі накази. Завжди захищав своїх і не боявся керівництва. Він був за хлопців і робив усе для них».
Інший побратим говорив їй, що Сергій Жук був професіоналом, який виходив з найгарячіших місць боїв. Одного разу загарбники намагалися атакувати наші позиції, і ці атаки довелося відбивати 16 разів за ніч! Тоді хлопцями керував Сергій. Як досвідчений боєць він знав, що кому потрібно робити, і таким чином зберігав життя побратимів. А під час перших боїв у Бахмуті він стріляв по супротивниках з кулемета, доки не втратив слух… Також Сергій навчив багато кулеметників, передавав їм досвід і тренувався з ними.
«Один з його перших боїв у 2022 році відбувся у Запорізькій області. Він брав участь у штурмі населеного пункту, і його рота змогла зробити те, що не вдалося іншим. Після низки штурмів Білецький дозволив їм носити шеврон «ССО Азов».
Взагалі тоді, у 2022 році, підрозділ Сергія протистояв вагнерівцям. У Бахмуті він зі своїм взводом добу відбивав штурм ПВК «Вагнер», і ворог зазнав значних втрат», – розповідає Ірина Жук.
А на початку 2023 року була Кліщіївка. Сергій брав участь у зачистці передових ворожих укріплень. Згодом росіяни оточили цей населений пункт. Сергій із хлопцями перебував в оточенні тиждень, потім пробивалися з боєм. Згодом він утримував позиції на околицях населеного пункту. А коли поранили командира відділення, взяв командування групою на себе. Після інтенсивного артилерійського обстрілу добовий штурм вагнерівців успішно відбили.
«Сергій був всюди, де була його Третя штурмова, зокрема, в Авдіївці. Один із побратимів згадує, як Сергій із трьома бійцями зайшов на позиції. Тоді стояло завдання зайняти оборону і дати можливість вийти іншим бригадам», – розповідає мати захисника.
Після Авдіївки була Орлівка, і там Сергій Жук зазнав серйозного поранення. Не долікувавшись, він повернувся на передову. За станом здоров’я він міг демобілізуватися. Але ще півтора року ходив на бойові завдання.
Один з таких виходів відбувся у жовтні 2024 року в Луганській області. Тоді нашим захисникам довелося тримати оборону опорних пунктів і відбивати потужні атаки ворога. Сергій зміг правильно визначити завдання з оборони та мінування місцевості, а ще – підтримати бойовий дух побратимів і забезпечити їх необхідним. Завдяки цьому позиції вони втримали і закріпилися там.
«Крім того, він пізніше особисто розвідував територію неподалік від наших позицій, щоб отримати корисну інформацію. В результаті, зміг принести російські документи і телефон, з якого наші отримали інформацію про маршрути і точки вивантаження орків», – каже Ірина.
Останнім часом він вже не штурмував позиції, оскільки служив у зенітно-ракетному взводі, займався дронами та БпЛА.
Сергій Жук був відважним воїном і мав багато нагород: «Золотий хрест», Орден «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За поранення». Має декілька бригадних нагород – «За ближній бій», «За особисту хоробрість в бою» та військові коїни.
Він не говорив матері, за що його представляли до нагород. Казав, що його головна ціль – щоб всі хлопці повернулися живими додому. І завжди говорив, що є більш гідні цих нагород.
Бригадними нагородами він пишався найбільше – відзнакою, шевронами і коїном, який отримав влітку. Оскільки найбільш важливим для нього було визнання від тих, з ким він воює.
«Орден «За мужність» у серпні 2023 року Сергію вручав Президент Володимир Зеленський. Тоді його викликали і повідомили, що потрібно їхати, але куди – не повідомили. Після нагородження – одразу на нуль, виконувати бойове завдання», – розповідає жінка.
Ще однією життєвою нагородою стало для Сергія Жука його кохання – Вікторія. Вони одружилися у грудні 2022-го, коли Сергій приїхав у відпустку.
«Вони з Вікторією пішли і розписалися. Без святкувань і без білої сукні. У мене тоді аж мурашки по тілу бігали – ситуація, як в жахливому фільмі про війну. Цього року Вікторія також уклала контракт, вона бойовий медик у Силах безпілотних систем», – розповідає мати Сергія.
Вона говорить, що її син не був фантазером, оскільки вважав, що мрії – це щось нездійсненне. У нього замість мрій були плани, оскільки він вірив, що здійсниться усе, чого він прагне. А прагнув він після війни зустрітися з усіма своїми хлопцями, відвідати усіх загиблих. Обговорював із дружиною Вікою, що придбають будиночок десь на природі і візьмуть собаку. А ще вони хотіли мати спільний бізнес, подорожувати і просто жити звичайним цивільним життям.
Але 27 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання біля села Степове Ізюмського району Харківської області Сергій Жук загинув.
«Наступного дня він повинен був повертатися з виходу. А того дня я подумала, що щось довго від нього немає жодної звістки. І написала йому у Вотсап: «Привіт. Як ти?». Але це повідомлення не було доставлене. Я дивилася на ту одну галочку під повідомленням і заспокоювала себе, що він просто не має часу на відповідь. Але в неділю, 30 листопада, прийшли з ТЦК», – згадує Ірина.
Сергію Жуку назавжди залишилося 28 років. Вінниця прощалася із ним 4 грудня. На похованні його командир поклав на труну ще одну нагороду – «Хрест хоробрих». А також шеврон із Молитвою українського націоналіста. На ньому напис: «Здобудеш Українську державу». Цю Молитву побратими прочитали на прощанні.
Героя поховали на Алеї Слави Сабарівського кладовища.
Пам'ять і повага Герою!
Фотографії з родинного архіву, надані Іриною Жук
Пам'ять Смерть Момент тиші