Наймогутніша жінка планети живе в Миколаєві та дарує порятунок тваринам Звіт 10.11.2025 17:15 Укрінформ Ганна Куркуріна здобула першість на міжнародних змаганнях з пауерліфтингу у 2008, 2010 та 2015 роках, її досягнення досі залишається неперевершеним
В спорт її привела жага до тварин. Куркуріна трудилася зоотехніком у звіринці, а це вимагало чималих фізичних потуг. Спочатку захопилася фітнесом, але дуже швидко зрозуміла, що її справжнє призначення – пауерліфтинг. І ось при власній вазі в 72 кг вона підняла вагу в 147,5 кг.
З настанням війни спорт у житті жінки відійшов на задній план, вона повністю віддалася волонтерству. Розпочала визволяти покинутих тварин, допомагати людям у знищених селах.
Зараз Ганна Куркуріна поєднує спортивну кар’єру та гуманітарну діяльність.
Зі спортсменкою порозмовляли представники Укрінформу.
«ЗНАЄТЕ, ЯК ЦІКАВО ТРИМАТИ НА РУКАХ ЛЕВА»
Ганна Куркуріна ділиться, що з’явилася на світ у Краматорську на Донеччині в сім’ї вчительки та працівника заводу. Її тато, Іван Куркурін, мав грецьке походження, змалечку читав доньці старогрецькі міфи та легенди і, як стверджує Ганна, тоді в неї виникло бажання стати «могутнім героєм». Додає, що від батька перейняла і пристрасть до тварин.
– Інші дівчата мріяли стати артистками, лікарями, кінозірками, а я одразу заявляла, що хочу мати справу з тваринами. Батьки дали згоду, щоб я здобувала освіту біолога, хоч це і не прибуткова спеціальність, – пригадує Ганна.
Після завершення університету в Донецьку її за розподілом направили працювати до Миколаєва. Відразу ж намагалася влаштуватися на посаду в зоопарк, однак там їй не змогли надати житло. Щоб отримати кімнату в гуртожитку, почала викладати біологію в школі.
– Але це – не моє. Протягом 10 років ішла до школи, мов той рак – задкуючи. Чотири дні працювала вчителькою, три – зоотехніком у зоопарку. І лише тоді відчувала себе по-справжньому щасливою, – говорить.
Коли Куркуріній виповнилося 40 років, фізична праця в звіринці почала даватися складніше. Тому вирішила поліпшити свою форму.
– Я переносила величезні ночви з їжею, вигодовувала осиротілих малят-хижаків. А що це за мати, якщо вона слабша за дитину? Тоді пішла на фітнес і почала нарощувати м’язи. Уявляєте, як дивовижно тримати на руках лева? А ще були двоє ведмежат: коли вони сварилися, брала їх за шкірки, підіймала одного лівою рукою, іншого – правою: «Мама казала – не можна битися!», – сміється Ганна.
Куркуріна заснувала свій перший фітнес-центр «Багіра». Тоді жіночий фітнес тільки розвивався, і Ганна розробила безліч власних методик, якими сьогодні користуються жінки по всьому світу. Фінансове становище спортсменки покращилося, вона змогла звільнитися з роботи в школі. Проте грецька кров давала про себе знати – вона прагнула більших успіхів у спорті.
«ХОЧУ БУТИ ПЕРЕМОЖНИЦЕЮ СВІТУ»
– Якось по телевізору побачила шоу, де міряються силою жінки з різних держав. Мені захотілося засвідчити, що найсильніші – українки. На той час я була фітнес-тренеркою, і в мене займалася дівчина, чоловік якої був пауерліфтером. Я сконтактувала з ним і домовилася про зустріч. Потім прийшла до них додому, він відчинив двері, а я з порога: «Доброго дня. Хочу стати чемпіонкою світу». Через півтора року встановила чотири світові рекорди в Америці, – розповідає Ганна.
Наразі Куркуріна є власницею 18 світових рекордів.
– Найбільший, який, ймовірно, ніхто не зможе перевершити, – підняла дві свої ваги. Важила 72 кг, а жим штанги був 147,5 кг. Це відбулося у 2015 році. Тоді мене запросили до Австралії – я була єдиною жінкою на Arnold Classic. Вони не вірили, що я здатна стільки підняти. Мене вважають наймогутнішою жінкою на планеті, – запевняє вона.
Попри численні травми, Куркуріна продовжує займатися і виступати на чемпіонатах.
– У мене розірвано все, що тільки можливо. Десять років тому відірвався правий грудний м’яз, рік тому – травмована нога. Але я поїхала на Донбас, адже мала доправити туди допомогу. Зараз відірвався лівий грудний м’яз – я віджималася на брусах із додатковими 35 кг на поясі. Кожна травма додає мені віри в себе та жаги йти далі. Я демонструю людям: скільки б років мені не було, щоразу після травми встановлюю світові рекорди, – ділиться вона.
«ЗМАГАЮСЯ В ОДНІЙ ВІКОВІЙ КАТЕГОРІЇ З ЮНЬЮ»
За її словами, через травму грудей свій власний рекорд із жиму штанги вже не поб’є, тому перейшла на іншу вправу. Останній рекорд Ганни – підйом на біцепс штанги вагою 62 кг.
– До цього світовий рекорд у жінки в моїй ваговій категорії був 51 кг. Це при тому, що це – не моя вправа, адже я – жимовик. Але при відірваному грудному м’язі не зможу перевищити свої рекорди, тому сенс зникає. Я можу вижати 100–120 кг, але це для мене нецікаво. Звісно, якщо зареєструюся у своєму віці, то не буде більше таких, які у 59 років жмуть 100 плюс, – жартує вона. – Тому я вирішила виступати на біцепс. Змагаюся в одній віковій категорії з молоддю, щоб молоді бачили, що спорт не має обмежень за віком.
На запитання, чи має вона тренера, Ганна відповідає, що довіряє свою підготовку лише одній особі – лікарю-реабілітологу, який працює в її клубі.
– Зараз у мене є тренер, він же реабілітолог-масажист. Я довірила йому своє тіло. Ось мені зробили операцію – це лише 10% успіху. 90% – це вдала реабілітація. Взагалі реабілітологи – дуже недооцінена у нас професія, – зазначає вона.
ДІТИ ОПЕРИЛИСЯ ЗАВДЯКИ ПАУЕРЛІФТИНГУ
Окремо варто згадати про роботу Куркуріної з дітьми та підлітками, які мають діагноз ДЦП. Наразі у неї тренуються троє таких атлетів, усі вони – золоті та срібні призери світу з пауерліфтингу.
– 11 років тому мені написала жінка з іншої країни і сказала, що я врятувала її дитину з ДЦП. Вона займалася з сином за моїми рекомендаціями, і дитина почала ходити. Згодом я почала тренувати його по скайпу, ще двоє діток займалися у клубі. Коли вони прийшли, то пересувалися лише повзучи. У мене вони у футбол грали! Мої діти своїми досягненнями доводять, що я маю рацію. Мої спортсмени унікальні, вони єдині у світі. Діма Полович на світовому чемпіонаті в Угорщині підняв 105 кг – це дві його ваги! Зробив це за технікою, випрямив руки та ноги! Критики, скажіть про хибний підхід до тренувань матусям цих дітей, які почали ходити завдяки пауерліфтингу, – говорить Куркуріна.
«У МЕНЕ ЧЕРГА З ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЇМ ДОПОМОЖЕ СПОРТ»
У неї тренується 72-річна спортсменка Ольга. На світовому чемпіонаті вона підняла штангу вагою 80 кг. Спортом жінка почала займатися у 65 років. Ганна каже, що Ользі просто було нудно вдома, і вона вирішила спробувати себе у чомусь новому.
– Це підкреслює: вік не має значення. Зараз я мала б також виступати на чемпіонаті світу, але через травму не можу. Мене прооперували, зараз відновлююся. Нічого, навесні будуть наступні змагання, там я підніму на біцепс 65 кг і здобуду новий рекорд, – каже Куркуріна.
Щоб стати чемпіоном, крім фізичної сили, людині необхідна віра у себе, наголошує Ганна.
– Коли приходять люди і бідкаються на свої проблеми зі здоров’ям, тільки скаржаться і не хочуть нічого з цим робити, – мені не хочеться з ними працювати. А коли кажуть, що спорт для них – останній шанс, розумію, що справді їм потрібна. Якщо жінка вважає, що вона стара і немічна – я не зміню її переконань. Не буду гаяти свій час, бо в мене черга з нездорових людей, які вірять, що їм допоможе спорт. Мені до вподоби працювати з тими, кому я потрібна, – пояснює вона.
ВІЙНА І ПОРЯТУНОК ТВАРИН
Після повномасштабного вторгнення РФ спортивна діяльність для Куркуріної відійшла на друге місце. Жінка активно зайнялася доброчинністю. Каже, що не мала й думки покинути Україну, хоча її запрошували до багатьох країн світу.
– Пропозицій було чимало, давали житло та можливість забрати всіх домашніх улюбленців. Але як я можу покинути тварин, які у мене в місті? Хто я після цього буду? У мене немає «своїх» і «чужих» тварин, – каже вона.
Куркуріній назавжди закарбувався у пам’яті перший порятунок собаки.
– Розпочалася війна, підписники почали надсилати одне й те саме фото – у селі Луч помирає тварина. А я й гадки не мала, де той Луч, жила весь час у Миколаєві. Я – звичайна людина, теж було моторошно виїжджати з міста. Беру друга на стареньких «Жигулях» – 43 роки машині – і рушили. І це жахливо, коли ти їдеш, а траса – пуста. Поліція зупинила й спитала, куди ми. Кажу: «Мені в Луч, собаку врятувати». На нас подивилися, як на диваків, але пропустили. Почався обстріл, і було таке відчуття, що цілилися в нас, ми їхали посередині. Заїхали в Луч, собака забилася у під’їзд будинку, була в страшних опіках. Потім собака тривалий час жила у мене, я її вилікувала. Зараз вона за кордоном, у родині, – розповідає Ганна.
Куркуріна згадує історію про покинуту лайку, якій під час обстрілу відірвало дві лапи й половину третьої. Тварину хотіли приспати, але волонтерка забрала її до себе.
– Назвала Феніксом. Миколаїв постійно обстрілювали, а того дня «прильоти» були зовсім поруч із моїм будинком. І цей собака на своїх культях намагався залізти до мене в спальню на другий поверх. Шви розійшлися, за ним тягнувся довгий кривавий слід… Але зараз у Фенікса все добре, його забрали в сім’ю до Англії, – ділиться співрозмовниця.
Тоді ж Ганна записала для соцмереж відео, де пояснила, хто вона, і попросила про допомогу для тварин. Люди почали переказувати кошти з усього світу. На ці гроші жінка купувала корм та розвозила його по зруйнованих селах Миколаївщини, а згодом і Херсонщини.
Згадує перший візит до селища Благодатне.
– Маленьке селище просто зрівняли з землею. Я дві доби не могла отямитися після цієї подорожі. Серед руїн продовжували жити дві людини та кілька собак. Усі поля та дороги у селищі були заміновані. Це дуже страшно: вщент зруйновані будівлі, неймовірний холод та повні жаху очі тварин, – каже вона.
УДОМА – 15 КОТІВ І ТРИ ПСИ
Зараз Ганна особисто вже не їздить до селищ – за запитами місцевих добровольців передає корми для тварин поштою. Сама ж відвідує дитячі будинки на Миколаївщині.
Каже, що на четвертий рік війни у людей значно вичерпався «запас добра» і здатність допомагати. Зауважує, що інші волонтери в місті вважають її універсальним «рятівним колом», але сама вона фізично не може врятувати всіх. Так, за день до виїзду з командою на чемпіонат світу в Угорщині під будинок Ганни підкинули коробку зі сліпими цуценятами, яких треба годувати з пляшечки. Під час нашої розмови вона просить нас допомогти їй у цій справі, адже через травму не може впоратися однією рукою.
– Миколаїв! Я що, єдина волонтерка тут? Скільки можна мені підкидати тварин? У мене 15 власних котів вдома і три собаки. Я з командою завтра їду на світовий чемпіонат, куди мені подіти цих тварин? Чи з собою їх узяти? – каже.
«БАЧИТЕ ТВАРИНУ В БІДІ – ДОПОМОЖІТЬ»
Телефон волонтерки буквально розривається від викликів. На питання, як витримує такий скажений ритм, вона лише посміхається та дивиться вгору. Каже, що волонтерство займає більшість її часу.
– Я сама шокована, не знаю. Часом дратуюся. Раптом що – одразу Куркуріна. «Ганно, там збили», «Ганно, там викинули», «Ганно, треба лікувати»… У мене телефон червоний від таких повідомлень 24 на сім. Я не можу сама врятувати всіх, люди! Бачите тварину в біді – допоможіть хоч раз! А ще й ображаються, що я не всім відповідаю. У мене просто немає часу, – емоційно відповідає волонтерка.
На думку Куркуріної, волонтер має сам гідно заробляти, а не лише розраховувати на пожертви.
– До війни я заробляла до 10 тисяч доларів на місяць, але всі гроші витрачала на тварин. Звісно, дякую тим, хто відкриває притулки за донати, але це медаль з двома сторонами – ви живете за рахунок тварин. Зараз заробляю менше, тричі на тиждень у мене фітнес у клубі. Але все одно я витрачаю всі гроші на тварин. Я не маю нічого – безхатько у своїй країні, – каже Куркуріна.
Знову телефонує телефон. Цього разу Ганна вибачається за перервану розмову і піднімає слухавку – на зв’язку Григорій, єдиний волонтер із Херсона, який наважується годувати на Острові бездомних тварин.
Чуємо стривожений голос чоловіка.
– Дрон переді мною впав, стою, чекаю рятувальників. За метр від мене впав, не здетонував, – каже він. – Тут дощ як з відра. Я до собачок їхав велосипедом. Тут такі обстріли, Аню, страшно. Думав, дощ – не будуть стріляти, а вони… Мама, не горюй, так гатять.
– А я комусь давала бронежилет, а не захотів брати! Відійди від нього! – відповідає Ганна.
Жінка заспокоює схвильованого Григорія та обіцяє найближчим часом передати йому додаткові засоби захисту, а також доставити будки для псів.
– От покидьки. Бачать же, що їде чоловік із баклажками води на велосипеді, й цілять по ньому, – додає вона.
Про життя і діяльність Ганни Куркуріної нещодавно відзняли фільм «Усе має жити». Прем’єра картини відбулась у Польщі, зараз стрічку демонструють по всьому світу.
– Мені аплодували стоячи. Було дуже ніяково, не знала, як людей заспокоїти. Фільм я побачила вперше з глядачами й ридала. Геніально змонтований: сміх, радість, потім – війна. Зміна добра і зла. Потім відчула гордість – я хочу, щоб цей фільм побачили всі. Це наша душа. Триває війна, але ми знаходимо час і на дітей, і на тварин. Така наша нація, – каже Куркуріна.
На цьому ми завершуємо розмову, адже на Ганну чекає безліч справ. Проте з порожніми руками не йдемо. Натхненні щирою бесідою, просимо дати нам двох пухнастих «підкидьків» – і в Одесу їдемо вже з новими членами сім’ї: кошенятком та маленькою собачкою.
* * *
Уперше ми познайомилися з Ганною на початку повномасштабного вторгнення й відразу були вражені, наскільки вона щира й відкрита. Згодом разом доставляли корм у собачий притулок у Херсоні, організовували заходи зі стерилізації тамтешніх бездомних тварин, разом потрапляли під обстріл під час евакуації тварин із затопленого Херсона після теракту на ГЕС. Тоді в човні я запитала Ганну, чи не страшно їй. Вона відповіла, що звичайна жінка й відчуває острах за своє життя, але мусить допомогти тим, хто слабший за неї.
Але Ганна Куркуріна – виняткова жінка. Це особистість із великим серцем, яка переконана, що фізична сила не має сенсу, якщо слабка душа.
Ганна Бодрова, Одеса
Фото: Ніна Ляшонок / Укрінформ
Фото Укрінформу можна купити тут
Миколаїв Рекорд Спорт Тварини Волонтери