Шпилька Ігор 17 Липня, 2026 10:04
Учасники «Коаліції охочих». Фото: Bundesregierung/Steffen Kugler Поширити в соцмережах:
Кризова ситуація в Ормузькій протоці у 2026 році, ознаменована погрозами Сполучених Штатів вийти з НАТО та вивести війська з «нелояльних» європейських держав, стимулювала посилення автономістських прагнень у Європейському Союзі щодо політики безпеки. Це не було раптовим явищем: курс на оборонну самостійність Європи посилився у 2025 році з поверненням Дональда Трампа до Білого дому, коли європейські країни почали сумніватися в надійності американських безпекових гарантій. Ще раніше російсько-українська війна змусила держави ЄС переглянути власні підходи до стратегічного військового планування. Оголошена тоді канцлером Олафом Шольцем політика Zeitenwende («поворотний момент») розпочала модернізацію Бундесверу та перегляд оборонної політики Німеччини.
Метою цього матеріалу є аналіз впливу Ормузької кризи на німецьку політику безпеки як переломного моменту в традиційному оборонному союзі між Америкою та Європою. У межах статті ми досліджуємо позиції Федеративної Республіки Німеччина в дискусіях щодо європейської моделі ядерного стримування, внутрішньоєвропейських гарантій безпеки та оборонної промисловості, а також інтеграції країн-кандидатів на вступ до ЄС, зокрема України.
Ормуз як виклик
«Ми мусимо усвідомити, що в епоху великих держав наша свобода вже не є гарантованою. Вона під загрозою. Нам доведеться продемонструвати твердість та рішучість, аби відстояти цю свободу». Ці слова є частиною промови Федерального канцлера ФРН Фрідріха Мерца, виголошеної ним під час виступу на Мюнхенській безпековій конференції (МБК) у лютому 2026 року. Тоді ж канцлер стверджував, що порядок, заснований на правилах, більше не існує, а пріоритет віддається політиці сили. Промова канцлера стала відображенням нової політичної реальності, черговим свідченням усвідомлення Європою власної суб’єктності. В контексті Німеччини це особливо значуще, адже це ставить під сумнів традиційний скептицизм щодо власної військової потуги та є логічним продовженням оборонного курсу Zeitenwende, спрямованого на переозброєння та перегляд стриманості у військовій сфері.
Менш ніж за місяць декларативний курс, окреслений канцлером на МБК-2026, зіткнувся з серйозним випробуванням. Ормузька криза поставила перед Європою питання про межі стратегічної автономії та вагу американських політичних гарантій. Блокування Перської затоки, здійснене Іраном як форма асиметричного протистояння США, призвело до найбільшої суперечності між Америкою та Європою: на початку квітня президент Трамп вимагав відправлення військових кораблів для патрулювання Ормузу, зокрема й від Німеччини. Тоді ж з’являлися повідомлення про намір США вивести американські війська з країн, які не надали достатньої підтримки в іранській кампанії. Зрештою, 1 травня 2026 року Пентагон оголосив про виведення 5 тисяч із 36,4 тисяч американських військовослужбовців, розміщених у Німеччині. Це наклалося на тривалу публічну дискусію Трампа й Мерца щодо європейської участі в Ірані та війні в Україні. Це викликало неоднозначну реакцію в Європі, де спостерігалася одночасна готовність «перечекати бурю, твердо тримаючись своїх позицій», а також подив і сумніви, як-от з боку німецьких військових посадовців.
Водночас Німеччина стикається із значними внутрішніми розбіжностями. Радикальні опозиційні сили: права «Альтернатива для Німеччини» (AfD), «Ліві» (Die Linke), «Альянс Сари Вагенкнехт» (Bündnis Sahra Wagenknecht) – вже традиційно критикують урядові ініціативи з перегляду курсу безпеки, збільшення військових видатків. Йдеться і про інструменталізацію німецького пацифізму як суспільно-політичного явища, яким користується радикальна опозиція, наприклад, у вимогах скоротити чи припинити військову допомогу Україні.
Дієвість традиційної опори безпеки Європи – американських гарантій, закріплених міжнародними угодами – більше не визначається юридичними зобов’язаннями. Натомість, ці гарантії стали мінливими та непередбачуваними, залежними від миттєвих реакцій, оцінок поточної вигоди та суто суб’єктивних чинників. Таким чином, міцність американських гарантій, на які розраховували європейські посадовці, опинилася під сумнівом. Це особливо важливо для Німеччини, оборонна стратегія якої традиційно формувалася навколо союзу зі США, хоча й зазнала трансформацій після 2022 року. Тому ключовим питанням є те, як події весни 2026 року вплинули на німецьку політику безпеки та її місце й особливості в рамках європейської системи безпеки.
Німеччина і ядерна парасолька
Ця тема, можливо, є однією з найактуальніших, коли йдеться про наслідки кризи у відносинах між США та ЄС. Ініціатива зі створення автономної європейської системи ядерного стримування не виникла раптово. Подібний проєкт протягом шести років пропонував президент Франції Макрон, однак найбільшої актуальності це питання набуло зі зростанням загрози для ЄС та усвідомленням нестійкості союзу зі США. Повідомлення про обговорення Берліном спільного проєкту європейського ядерного стримування, що існував би паралельно з ядерними гарантіями з боку Америки, з’явилися в січні цього року – це стало принциповою зміною традиційної позиції Німеччини.
Оголошуючи про запуск програми, спрямованої на розгортання французьких сил ядерного стримування в європейських країнах, 2 березня 2026 року Макрон назвав Німеччину ключовим партнером. «Це справжнє стратегічне зближення між нашими країнами, яке надасть реальної глибини обороні нашого континенту», – говорив тоді президент не лише про ФРН, але й про інших партнерів проєкту. І все ж така політика, названа «передовим стримуванням», видається обережним кроком, адже Макрон зазначав, що розміщення військ не означатиме гарантій «у строгому розумінні цього слова».
За кілька днів Німеччина та Франція оголосили про створення спеціалізованої групи експертів як органу, що служитиме рамкою для координації стратегічної співпраці, зокрема щодо протиповітряної оборони, високоточних далекобійних ударів та раннього попередження, а також ядерної програми.
Фрідріх Мерц та Емманюель Макрон на полях неформального засідання Європейської ради. 24 квітня 2026 року. Фото: Handout/Bundesregierung/Tobias Koch
Така співпраця – разом із рамковою оборонною угодою між Німеччиною та Британією від жовтня 2024 року, а також франко-британською Нортвудською декларацією від липня 2025 року – формує мережу кроків у межах франко-німецько-британської співпраці, спрямованої на створення європейської ядерної парасольки. Найімовірніше, що до таких ініціатив, зокрема і французького проєкту, оголошеного Макроном у березні цього року, залучатиметься ширше коло європейських держав – про відповідні наміри вже заявили, зокрема, Чехія та Норвегія. Про пошук Німеччиною надійного фактора стримування в умовах ядерних загроз говорив і міністр закордонних справ ФРН Вадефуль перед початком зустрічей щодо Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в Нью-Йорку наприкінці квітня 2026 року.
Звичайно, не слід стверджувати про швидке формування такої європейської взаємодії, що за рівнем організації відповідала б Групі ядерного планування НАТО – йдеться про тривалу роботу і, в першу чергу, зосередження на політичних питаннях, побудові довіри для обміну конфіденційними даними та пошуках шляхів комунікації між державами-членами майбутнього загальноєвропейського проєкту. Це стосується і побудови конкретних гарантій, зіставних із форматом НАТО. Поза сумнівом, на існуючу на сьогодні модель американських ядерних гарантій у Європі розраховуватимуть якомога довше – про це відверто говорив і канцлер Мерц наприкінці квітня 2026 року, відповідаючи на запитання в інтерв’ю Spiegel.
Надаючи описуваному безпековому курсу ЄС характеристики в контексті американо-європейської системи гарантій, слід стверджувати посилення європейської опори в межах НАТО, що супроводжується формуванням паралельних оборонних механізмів. У межах зустрічі лідерів Німеччини, Італії, Британії, Франції та Польщі в Берліні, яка відбулася 24 червня 2026 року, канцлер Фрідріх Мерц відверто заявляв, що європейські лідери прагнуть оновити Альянс. Курс на посилення європейської складової НАТО отримав підтвердження під час саміту в Анкарі: 6 липня лідери країн-членів погодили збільшення оборонних бюджетів до 5% ВВП до 2035 року.
Таким чином, Європа продовжує покладатися на Альянс, розраховуючи нести більший фінансовий та військовий тягар у межах існуючої євроатлантичної безпекової архітектури. Розбудова паралельних ініціатив, найчастіше організованих як «коаліції охочих», відбувається під тиском сумнівів щодо США як надійного союзника під час президентства Трампа. Однак не слід розраховувати на швидке створення безпекових систем, що стали б повноцінною альтернативою НАТО. Надалі детальніше розглянемо взаємодію в межах європейського автономізму.
Німецький ВПК
У сфері європейського військово-промислового комплексу можна відстежити аналогічні автономістські зміни. У жовтні 2025 року Європейська Комісія представила програму Readiness Roadmap 2030. План визначає завдання, що сприятимуть зміцненню та автономізації EDTIB (European Defence Technological and Industrial Base). Зокрема, план ставить за мету сприяти орієнтації оборонних інвестицій країн-членів ЄС на закупівлі в європейського ВПК (не менше 55% від усіх інвестицій). Крім того, згідно з планом, у другій половині 2026 року буде представлено аналіз ринків і План дій щодо зміцнення ланцюгів поставок європейського ВПК – це сприятиме зменшенню критичної залежності ЄС від імпорту сировини та інших компонентів. Відтак дорожня карта прямо ставить за мету розвинути єдиний європейський оборонний ринок до 2030 року.
Readiness Roadmap 2030 буде реалізовано на базі механізму SAFE (Security Action for Europe) – фінансового інструменту, ухваленого Радою ЄС у травні 2025 року. Його мета – надання фінансової підтримки країнам-членам для прискорення розвитку оборонних спроможностей. Важливо, що 15 країн-членів ЄС, які отримають фінансування за механізмом SAFE, реалізовуватимуть оборонні проєкти спільно з Україною. Отже, бачимо, що на тлі російсько-української війни та інших регіональних конфліктів мілітаризація світових економік стала геополітичною необхідністю. Впровадження таких програм, як-от SAFE, демонструє тенденцію до збільшення інвестицій у європейський ВПК.
Такий підхід застосовується і в Німеччині. З 2022 року ФРН уклала оборонні контракти на суму 111 мільярдів євро в рамках політики переозброєння. Крім того, у 2025 році держава вперше з 1990 року подолала необхідний поріг оборонних витрат у 2% ВВП, досягнувши 2,3%. Наприкінці квітня поточного року з’явилися повідомлення, що федеральний уряд планує збільшити оборонні видатки ще на 20% у 2027 році, що випереджає цільовий показник, стандартизований НАТО, на шість років. Наприкінці травня 2026 року німецький міністр оборони Пісторіус оголосив про реформування системи військових закупівель, аби «забезпечити швидке та ефективне витрачання виділених коштів у найближчі роки». Оголошено також про розширення інноваційної інфраструктури: центру Бундесверу в Ердінгу, створення центру військово-морської та морської електроніки в Кілі, інноваційного центру космічної та військово-морської промисловості в Бремені, спеціалізованого IT-центру в Дрездені. Згідно з повідомленням Міністерства оборони ФРН, реформа розпочнеться протягом найближчих місяців і впроваджуватиметься поступово.
Форсоване переозброєння Німеччини, однак, викликає і критику. За словами Генерального секретаря Комітету з вивчення франко-німецьких відносин Інституту IFR, «приплив такої великої кількості грошей змінить обличчя європейської оборонної промисловості, збільшивши розміри та охоплення німецьких компаній». У матеріалі Інституту IFR (цитовано за Анн-Сільвен Шассані та Лейлою Аббуд, Financial Times) йдеться про напругу, що виникла між Парижем і Берліном через побоювання Франції щодо промислових потужностей Німеччини. У цьому контексті постає загроза для «стратегічної автономії» Європи: Париж критикує «національний» підхід Берліна до розбудови військових спроможностей через замовлення американських та інших неєвропейських систем озброєння. Водночас німці часто скептично ставляться до закликів Франції розбудовувати «європейський суверенітет», адже вбачають у цьому спроби останньої просувати власні інтереси.
У цьому контексті провал франко-німецького проєкту з розробки винищувача FCAS, що тривав з 2017 року, може мати ширші наслідки. Компанії Dassault та Airbus, як випливає зі «спільного висновку» канцлера Мерца та президента Макрона, «не можуть дійти згоди щодо спільної розробки винищувача». Згідно з повідомленням Tagesspiegel, Фрідріх Мерц також стверджував, що «французам потрібен інший винищувач, ніж німецьким збройним силам», маючи на увазі здатність літака нести ядерну зброю. Ця невдача стає значною політичною поразкою Франції та ФРН, адже обидві позиціонують себе як рушіїв європейської оборони та переозброєння. Суперечка, яка призвела до скасування багатомільярдного та багаторічного проєкту, може свідчити про вищезгадану напругу та конкуренцію у сфері оборонної промисловості.
Співпраця з Україною
«Жодна оборонна промисловість не стала більш інноваційною, ніж українська», – заявив канцлер Мерц 14 квітня 2026 року, підписуючи угоду про стратегічне партнерство з Україною. Домовленості передбачали узгодження планів співпраці у сфері оборони, зокрема й виробництво безпілотників. Президент України Володимир Зеленський пізніше стверджував, що обсяги виробництва, засновані на наявній німецько-українській співпраці, можуть стати найбільшою угодою такого роду в Європі.
Інтерес Німеччини до такої співпраці можна пояснити новою Військовою стратегією, опублікованою Міністерством оборони ФРН 22 квітня 2026 року. Засвоюючи досвід сучасних війн, стратегія передбачає, серед іншого, акцент на далекобійних ударах (deep strikes) як формі ослаблення ворожих структур та зменшення тиску на власні сили. Примітно, що для розширення власних можливостей у цьому напрямку Німеччина запланувала закупівлю американських крилатих ракет JASSM-ER для літаків F-35. Військова стратегія визначає росію найбільшою прямою загрозою безпеці Німеччини та євроатлантичного регіону. Співпраця з Україною, отже, набуває для Берліна практичного військового значення. Так само й досвід створення та масштабування української оборонної промисловості, розбудованої під час війни, робить Україну цінним партнером для розвитку пріоритетних напрямків німецького ВПК. Україна, коли йдеться про розвиток безпілотних і далекобійних систем, поступово перетворюється на джерело технологій, досвіду та виробничих рішень.
Іншим кроком, спрямованим Німеччиною щодо України, стала нещодавня пропозиція Берліна щодо надання останній «асоційованого членства» в ЄС. Київ, як передбачається, у разі схвалення такої ініціативи отримав би деякі з можливостей повноцінних держав-членів ЄС, зокрема «поступову інтеграцію до бюджету Союзу» та «застосування статті 42.7 положення ЄС про взаємну допомогу». Україна також отримала б право на формальну участь у засіданнях Ради ЄС, Європейської ради, Європарламенту та Європейської Комісії, а також місце в Суді ЄС. Фрідріх Мерц, виголошуючи ініціативу, апелював до потреби надати імпульсу Україні як кандидату на членство, а також до «геополітичної необхідності» розширення ЄС. Окремою тезою канцлера стала пропозиція встановити можливість скорочення рівня членства України в ЄС, якщо Київ регресуватиме в процесі вступу, або відступатиме від фундаментальних цінностей ЄС. Ця рекомендація, за словами Мерца, може стосуватися і Молдови, а також Західних Балкан. Ідея була сприйнята критично в українському публічному просторі. Президент Володимир Зеленський, зокрема, відкинув цю пропозицію в листі лідерам ЄС 23 травня 2026 року, назвавши статус «асоційованого членства» для України несправедливим.
Урсула фон дер Ляєн та Володимир Зеленський на саміті НАТО в Анкарі. 7 липня 2026 року. Фото: EC – Audiovisual Service
/Dati Bendo
Аналізуючи причини такої суперечності, видається корисним розглянути концепцію «Європи різних швидкостей» та її критику. «Європа різних швидкостей» – це політична концепція, згідно з якою різні держави-члени інтегровані в ЄС із різною глибиною та в різному темпі. Вона виникла через проблему одностайності: чим більше членів має Союз, тим важче досягнути спільного рішення. Така система, отже, робила б ЄС більш гнучким і дозволяла б розширюватися з меншим ризиком інституційного паралічу (який нам нині добре відомий з прикладу Угорщини, що з 2022 року активно зловживала правом вето). Критики водночас застерігали, що така концепція здатна «знищити Євросоюз» через ризик набуття окремими державами непропорційного впливу в ЄС, а також через ризик для країн периферії ніколи не здобути повноцінного членства в Союзі. Закономірно, до схвалення такої моделі традиційно схилялися «великі» держави Західної Європи. Примітно, що в 2017 році ідею «різних швидкостей» підтримали на зустрічі у Версальському палаці Франція, Німеччина, Іспанія та Італія – держави, що є найбільшими економіками Союзу та найбільш інтегрованими в нього.
Природним чином, у червні цього року ідею «нового імпульсу» Мерца підтримав президент Франції Макрон. За їхньою аргументацією, висловленою на саміті ЄС-Західні Балкани в Чорногорії, франко-німецькі зусилля щодо диференціації євроінтеграції спрямовані на те, аби надати країнам-кандидатам додаткових стимулів у процесі інтеграції. Запропонований рівень залучення балканських держав до інституцій ЄС за своєю суттю ідентичний тому, що канцлер Мерц пропонував для України в травні: декларування ширшої інтеграції у разі прогресу та зворотний ефект у разі відступу від «фундаментальних цінностей ЄС». Можна припустити, якщо навіть прийняти публічну аргументацію Мерца й Макрона про інтеграцію кандидатів на членство в ЄС як стратегічну інвестицію в безпеку та стабільність континенту, що ця пропозиція спрямована й на збереження впливу традиційного «ядра» ЄС. Це ж стосується і України, до якої 9 червня 2026 року з одноденним візитом та аналогічним сигналом про майбутній формат вступу прибула єврокомісарка з питань розширення Марта Кос.
Висновки
Найважливішим наслідком Ормузької кризи для європейської оборонної політики стало явне підривання стійкості безпекових гарантій США. Німеччину це підштовхнуло до прискорення курсу Zeitenwende шляхом значних інвестицій та збільшення оборонних видатків.
Криза у відносинах Європи зі США стимулює найбільші держави ЄС до тіснішої взаємодії. Німеччина, Франція та Великобританія активно просувають утвердження європейської «ядерної парасольки», яка існувала б паралельно гарантіям НАТО. Важливим спостереженням є загострення внутрішньоєвропейської конкуренції, яка найочевидніше проявилася у відносинах Франції та Німеччини на прикладі проєкту зі створення винищувача FCAS. Посилення німецької оборонної промисловості викликає скептицизм у Парижі. На тлі курсу ЄС на стратегічну самостійність це загострює боротьбу між Францією та Німеччиною за геополітичне лідерство у сфері оборони.
З огляду на визнання росії головною загрозою євроатлантичному регіону відповідно до ухваленої в квітні Військової стратегії Бундесверу, Україна постає джерелом інновацій та досвіду для німецького ВПК. Відтак у сфері оборонних інвестицій, з точки зору Німеччини, Україна набуває нового стратегічного значення – саме так слід розуміти підписану в квітні угоду про підвищення рівня партнерства між Берліном та Києвом, а також потенційну угоду щодо дронів.
Окремо – і це особливо важливо в контексті ризиків наростання внутрішньоєвропейської напруги – відбувається звернення Німеччини до політики «Європи різних швидкостей». Концепт «асоційованого членства», запропонований канцлером Мерцем Україні та Західним Балканам, є одночасно переосмисленням політики розширення на користь консолідації загальноєвропейських зусиль і ресурсів та способом збереження впливу «європейського ядра».
Таким чином, після настання Ормузької кризи навесні 2026 року Німеччина демонструє готовність брати на себе ширшу відповідальність за безпеку Європи. Крім військової сфери, де Берлін значно нарощує фінансування, перевищуючи існуючі цільові показники НАТО щодо витрат на оборону, ФРН прагне лідерства в геополітичній архітектурі Євросоюзу. У формуючомуся європейському автономізмі, водночас, виникає простір для конкуренції «великих» держав.
Матеріал підготовлений в рамках співпраці з Міжнародною аналітично-інформаційною спільнотою Resurgam.